Як українці тікають у світ симулякрів, коли небо стає все дірявішим

Багатьох дивує парадокс: країна вже четвертий рік живе під постійними атаками російських ракет і дронів, реальні ризики для міст лише зростають через затримки чи скорочення поставок західних систем ППО й ПРО.

Але замість уваги до цього частина українських диванних правих активістів і симпатиків примудряється абстрагуватися від реальності.

Вони живуть у світі символічних битв - де важливіше не новини з фронту чи дискусії про безпеку, а те, скільки трансгендерів вигнали з «нашого» Гарварду, як класно виступив політик AfD проти феміністок в «нашій» Німеччині, чи мусульман «правильні європейці» виженуть з «нашого» Лондону?

А війна – ну то таке. Головне - магічні сутички з уявними ворогами на глобальній шахівниці культурної війни.

Людей, в яких крім українського паспорту є ще й основний, зрозуміти простіше.

А що з іншими?

Є така штука - феномен уявних ідентифікацій.

Він зародився з епохою телебачення взагалі, та серіалів зокрема. Ще у 1956 році Дональд Хортон і Річард Воль описали феномен «parasocial interaction», «парасоціальні зв’язки» - коли аудиторія відчуває себе особисто знайомою з медійними персонами, відчуває їх членами свого близького кола (родини). Вони помітили, що аудиторія телебачення починає сприймати ведучих та акторів так, ніби має з ними особистий контакт - хоча насправді зв’язок односторонній. Люди проектують на цих персонажів довіру, близькість і навіть дружбу. Сучасні дослідження показують, що у соціальних мережах і політиці цей ефект працює ще сильніше: політичні лідери стають «своїми», незалежно від того, чи їхні реальні дії відповідають інтересам прихильників.

У ХХІ столітті ця теорія ожила в соцмережах і політиці: виборці формують емоційні зв’язки з лідерами, навіть не маючи жодної реальної взаємодії. Для таких Орбан чи Трамп стають «своїми хлопцями» у битві проти «лівих загроз», незалежно від того, що ці політики говорять чи роблять для\проти України.

Ще раніше Ернесто Лаклау і Шанталь Муфф ("Про популістський розум") писали про те, як люди будують політичну ідентичність навколо символічних «ворогів» і «союзників», навіть якщо це не пов'язано з їхніми реальними інтересами.

Схожим чином ми можемо також залучити ідею «симулякрів» Жана Бодріяра. Французький філософ писав, що у постмодерні знаки та символи замінюють реальність. Політика перетворюється на гру образів: важливі не ракети «Patriot» чи реальні бюджети на оборону, а меми, токшоу і виступи, які створюють відчуття «великої битви цивілізацій».

Це - симулякр війни, який витісняє справжню війну.

А П'єр Бурдьє говорив про «гегемонію символічного капіталу»: люди можуть ідентифікувати себе з символічними структурами (наприклад, «правий український МАГА проти чорних і геїв»), навіть якщо це не має матеріальної вигоди.

Зараз дуже цікавим напрямком досліджень є вивчення «геймеризація» політики.

Дослідники, такі як Майкл Боссетта (Gamification in Politics), або культурологічні огляди про alt-right і онлайн-спільноти (Анджела Нейґл, Пабло Ромеро-Медіна), показують, як політика перетворюється на рольову гру: вибираєш аватара, отримуєш союзників, визначаєш ворогів і змагаєшся за символічні перемоги.

Ніби кожен вибрав собі персонажа в рольовій грі - мага-правого воїна - і далі «грає за команду». У команді є американські MAGA-активісти, угорський Орбан, ізраїльський Нетаньягу, французькі націоналісти й німецькі популісти. Важливо не те, що ці політики роблять щодо України (а часто роблять відверто антиукраїнські кроки), а те, як вони борються з «лівими», «чужими», «неправильними» в ході рейдів.

Реальність - збільшення ефективності російських ударів - відсувається. Натомість емоційна відданість спрямована на уявний «правий Інтернаціонал», де кожен бій на культурному фронті важливіший за будь-які сводки Генштабу України.

Усе це було б лише цікавим кейсом для культурної антропології, якби не одна деталь: ми живемо у країні, яка реально залежить від західних поставок зброї.

Можна вступати у десятки уявних братерств, носити написані від руки «членські квитки всесвітнього білого арійського братерства» й вірити, що десь за океаном MAGA-маги борються за твої цінності.

Але це все - лише уява.

В реальності російська ракета чи іранський дрон не питають у жертви про ставлення до феміністок чи мігрантів.

Їх може зупинити лише реальна техніка – проти постачання України в реальності рішуче та послідовно виступають уявні «білі брати».