Про УКУ, дискримінацію та прозору комунікацію

Сьогодні стало відомо, що Український католицький університет відмовив абітурієнтці Парасці Курочкіній у поселенні в колегіум (певний аналог гуртожитку).

Причиною, як стверджує її мати Наталка Ворожбит (https://surl.li/yedevx), став емодзі веселкового прапора на сторінці доньки в Instagram.

Представниця університету в приватній розмові підтвердила саме цей фактор і навіть прирівняла прапор ЛГБТ до російського.

Як «компроміс» студентці запропонували житло за межами гуртожитку за умови видалення емодзі й обіцянки «не пропагувати ЛГБТ».

Після цього сім’я розірвала контракт з УКУ, а студентка вступила до Києво-Могилянської академії.

Я впевнений, що проблема тут не у «цінностях», а у правилах.

Конституція України (ст. 24) забороняє будь-які форми дискримінації.

Закон «Про засади запобігання та протидії дискримінації» зобов’язує всі установи - незалежно від форми власності - дотримуватися принципу рівності.

А закон «Про освіту» прямо гарантує недискримінаційний доступ до освітніх послуг та пов’язаних із ними сервісів, у тому числі проживання.

Крім того, Україна ратифікувала міжнародні конвенції, зокрема Європейську конвенцію з прав людини, які закріплюють ті самі гарантії.

Тому відмова у поселенні через символіку в соцмережах - це не приватна справа університету, а порушення чинного законодавства.

Установи не мають права встановлювати власні «фільтри» за ознаками, які законом визнані дискримінаційними.

Чи вперше таке відбувається в історії?

В історії є чимало прикладів, коли дискримінація проти цілих груп людей була не лише суспільною практикою, а й закріплювалася нормативно.

У США наприкінці XIX століття Верховний суд у 1896 легалізував формулу «separate but equal», що дало штатам правову основу для ухвалення так званих законів Джима Кроу. Вони діяли впродовж десятиліть і прямо вимагали відокремлення афроамериканців від білих у всіх сферах публічного життя.

Наприклад, закони штатів Джорджія чи Алабама встановлювали, що у школах повинні бути окремі класи для білих і чорних дітей, у транспорті - різні вагони чи місця, у громадських місцях - окремі туалети, зали очікування, навіть питні фонтанчики.

Це була сегрегація, закріплена чіткими правовими актами, які мали силу обов’язкового виконання.

У Європі ще більш відвертим прикладом стали Нюрнберзькі закони, ухвалені в Німеччині 15 вересня 1935 року. «Закон про захист німецької крові та честі» забороняв обмежував соціальні контакти. «Закон про громадянство рейху» фактично позбавив євреїв громадянських прав, перетворивши їх на підданих без політичного представництва.

Уже за кілька років ці норми розширилися через укази міністерств і місцеві постанови: у 1938 році євреям офіційно заборонили відвідувати театри, кінотеатри, музеї, бібліотеки, ресторани та кав’ярні. Ці акти не були ініціативою приватних власників закладів, а частиною державної політики, що поступово відштовхувала євреїв від будь-якої участі у суспільному житті.

Таким чином, і закони Джима Кроу у США, і Нюрнберзькі закони в Третьому Рейху показують один і той самий механізм: коли держава бере на себе роль арбітра і через офіційні акти визначає, хто має право відвідувати школи, театри чи ресторани, а хто є «небажаним».

Проте, Німеччина та США оформлювали такі правовідносини як юридичні акти, це була частина діючого законодавства. Тобто, кейс УКУ, де заборона прихована – не зовсім відповідає аналогії

Інший приклад. Сучасна Російська Федерація фактично відтворює аналогічні практики законодавчої дискримінації.

Ще починаючи з 2013 року там діє «Закон про заборону пропаганди нетрадиційних сексуальних відносин серед неповнолітніх», який став інструментом обмеження свободи слова й переслідування ЛГБТ-спільноти.

А у 2022 році його було суттєво розширено - тепер там під заборону потрапляє будь-яка «позитивна чи нейтральна згадка» про ЛГБТ у ЗМІ, кіно, книгах, театральних постановках і навіть у соцмережах, незалежно від того, чи мають вони стосунок до дітей.

У 2023 році російський Верховний суд пішов ще далі, визнавши «міжнародний ЛГБТ-рух» екстремістською організацією.

Це рішення створило підґрунтя для кримінального переслідування людей лише за участь у культурних чи громадських ініціативах, пов’язаних із ЛГБТ-тематикою. Таким чином, держава прямо прирівняла приналежність до спільноти або її підтримку до політичної неблагонадійності та загрози для режиму.

В принципі, це продовжує радянську практику.

Так, у СРСР ключовою нормою була стаття 122 Кримінального кодексу УРСР (і аналогічні статті в кодексах союзних республік), ухвалена у 1960 році. Вона передбачала покарання до 5 років позбавлення волі за добровільні сексуальні стосунки між чоловіками.

Окрім цього, ці практики масштабувалися на інших рівнях.

Репресії проти гомосексуалів у 1930-х роках використовувалися не лише через кримінальну статтю, а й як привід для "чисток" у партії. У січні 1933 року Пленум ЦК ВКП(б) ухвалив рішення про проведення партійних чисток, із «гомосексуалами» — серед тих, кого виключали з лав—обґрунтувалося "контрреволюційною діяльністю". Тобто, особи з нетрадиційною сексуальною орієнтацією зараховувалися до «ворогів народу» й вилучалися з партії без суду.

У СРСР дослідження лесбійських відносин проводилися під псевдонауковими гаслами "сексопатології". Психіатр Є. М. Деревинська у 1965 році захистила дисертацію «Матеріали до клініки, патогенезу, терапії жіночого гомосексуалізму», ґрунтуючись на дослідженні жінок-лесбійок із Карагандинського жіночого виправно трудового табору. Терапію включала введення аминазину й психотерапію. Після лікування жінки залишалися на психіатричному обліку, їм загрожувало обмеження прав,

Дуже цікаво, що у Львові (де розташований УКУ) є Вулиця Сергія Параджанова - в Залізничному районі Львова на Левандівці.

На сайті УКУ є роботи про нього (https://surl.li/iyrspv)!!!

Думаю, що фільм «Тіні забутих предків» цього радянсько-українсько-вірменського режисера бачив багато хто.

А от його долю, впевнений, пам’ятають не усі.

Адже він був заарештований і засуджений до ув'язнення за гомосексуальність - 25 квітня 1974 року Йому дали п'ять років колонії суворого режиму.

Цікаво, яким чином історія зациклюється…

Тож, щоб уникнути травматичних ситуацій для підлітків і молоді, установи повинні вести чесну та прозору комунікацію.

Відповідь УКУ (https://surl.lu/vhwuxg) такою не є.

Адже в прямій комунікації з жертвою було вказано інші причини.

Цей кейс і про право, і про комунікації водночас.

Якщо ви справді вирішили, що у вашому колективі «не місце» євреям, ЛГБТ, чорношкірим, людям з інвалідністю, рудим чи шульгам - скажіть про це відкрито у статуті, інструкції, правилах прийому.

Як це робили в США, Німеччині, СРСР – та зараз у РФ.

Тоді абітурієнти одразу знатимуть, що вони небажані в певному середовищі, і не витрачатимуть час та емоції на подачу документів.

А установа не наражатиметься на скандали, продукуючи їх власною непрозорою т непослідовною комунікацією.

Установа, яка обрала такий шлях, позбавить себе комунікаційних ризиків, пов’язаних із прихованою дискримінацією.