«Треба дати природі спокій». Чи має заповідний Кінбурн шанс на відновлення?

Край Кінбурнської коси, фото: Shutterstock

Вже минуло понад три з половиною роки як російські війська захопили Кінбурнську косу. Сьогодні ця заповідна територія залишається єдиною окупованою частиною Миколаївської області. 

Кінбурнська коса входить до національного природного парку «Білобережжя Святослава» і є частиною Чорноморського біосферного резервату ЮНЕСКО. Ще донедавна тут були соснові ліси, рожеві пелікани, десятки червонокнижних рослин і тиха піщана смуга, що розділяла море й лиман. Сьогодні — це територія пожеж, мінних полів і фортифікацій, які залишають по собі російські війська.

«МикВісті» вирішили дізнатися, що чекає Кінбурнську косу після деокупації, чи має заповідна територія шанс на відновлення  та які рішення можуть допомогти у цьому.

Привіт! Я — Юлія Бойченко, авторка цього матеріалу.

Дякую за увагу до наших текстів — це важливо для команди МикВісті.

Ми регулярно публікуємо глибокі матеріали для тих, хто хоче розібратися в темі та дійти до суті.

Маємо десятки прикладів, коли наша журналістика разом із читачами впливала на ситуацію і змінювала її.

Долучайтеся до Клубу читачів МикВісті — підтримайте незалежну журналістику, яка має значення.

Приєднатись до Клубу МикВісті

«Територія вигоріла майже вся». Що сьогодні відбувається з Кінбурном?

До 2022 року Євген Касьянов виїжджав на експедиції та займався моніторингом природи Кінбурнської коси. Вже 12 років він працює у Національному парку «Білобережжя Святослава», зараз — на посаді наукового співробітника науково-дослідного відділу.

«Ми з колегами виїжджали на один день, але були випадки, коли ми там залишались на декілька днів. Ми описували та реєстрували рідкісні види рослин, тварин. Тут було багато роботи», — згадує Євген Касьянов.  

Реклама

Зараз він продовжує слідкувати за ситуацією на Кінбурнській косі — через супутникові знімки. А сам Євген Касьянов знаходиться неподалік заповідної зони, з якою їх розділяє лише лиман.

Війна «дуже змінила» Кінбурнську косу, каже Євген Касьянов за результатами власного офіційного моніторингу стану заповідної території. 

«І наскільки саме, ми зможемо побачити тільки після того, як зможемо потрапити на цю територію», — додав науковець.

Через воєнні дії на Кінбурнській косі періодично виникають пожежі. За сім місяців 2025 року лише на території нацпарку «Білобережжя Святослава» виникло більше 400 пожеж. Цю ситуацію також ускладнюють спека та вітер, які розносять вогонь на більші площі. Для порівняння: з 2012 по 2021 рік було зафіксовано лише 15 пожеж.

Масштаби пожеж на території Кінбурнської коси у серпні 2025 року, скриншот з системи NASA «Modaps»

Науковець нацпарку розповів, що ліси та поля на Кінбурнській косі вигоріли майже повністю.   

«На сьогодні можна говорити про те, що територія Кінбурну вигоріла майже вся і здебільшого пожежі мають повторний характер», — уточнив Євген Касьянов.

Водночас пересування російської воєнної техніки призводять до руйнування заповідної зони, каже заслужений природоохоронець України, керівник Миколаївської філії Національного екологічного центру України, заступник директора Національного природного парку «Куяльницький» Олег Деркач.

«Хаотичні рухи російської військової техніки призводять до ерозії ґрунтів, руйнування рослинного покриву, розвіювання цих піщаних арен», — пояснив він.

Природоохоронець каже, що вплив воєнних дій на Кінбурнську косу значений — «ландшафт там абсолютно змінився». 

«А ще в додачу ми маємо вирви від вибухів, фортифікаційні споруди всюди — вони ж там надовго, на сотні років. Наприклад, якщо ми застали там їх залишки ще з часів російсько-турецьких воєн, то це тепер, уявіть собі, скільки їх буде зараз. Кінбурн ви не впізнаєте», — сказав Олег Деркач. 

Російські військові на території окупованої Кінбурнської коси, літо 2024 року. Фото: ТАСС

Водночас будь-які бойові дії призводять до дуже сильного забруднення території токсичними речовинами, каже працівник нацпарку Євген Касьянов. 

«Це насамперед і сполуки важких металів: це залізо, марганець, свинець, вісмут. Сюди також відноситься дуже потужне забруднення іонами і сполуками літію, які дуже і дуже токсичні. Джерелом таких забруднень насамперед є всі види безпілотних літальних апаратів», — пояснив він. 

До війни на Кінбурн був важливою пташиною територією — близько 300 видів птахів перебували там під час кочівель, гніздування, годівлі, каже природоохоронець Олег Деркач. 

«Щоденні вибухи та пожежі — фактор неспокою, розлякування для них. Тому говорити про гніздування ми не можемо», — додав він.

Російські військові, каже Олег Деркач, влаштовують на території заповідної зони полювання на тварин. 

«Звісно, раніше в заповітних територіях було заборонено полювання. Зараз воно не просто не заборонено, а російські військові там хаотично добивають цих тварин. Все, що рухається, там могли перестріляти. 

Там гинуть тисячі тварин й під час лісових і степових пожеж. Біорізноманіття там просто в критичному стані», — сказав він. 

«Ліс втрачено». Чому експерти проти штучного заліснення Кінбурну?      

Аби розуміти, що відбуватиметься з заповідною Кінбурнською косою після війни треба принаймні у теорії знати, як в таких умовах реагує та відновлюється природа.

Наприклад, ліси на Кінбурнській косі, які створювали штучно, відновити після пожеж неможливо, каже еколог Олег Деркач.

«Самостійно вони не відновляться. А чи дійде до того, щоб ми знайшли кошти на таку програму відновлення? Уявіть собі, що у післявоєнний час був сталінський план перетворення природи, були ресурси, були кошти. В 60-70-ті роки особливо інтенсивно заліснювався Кінбурн — витрачено мільярди гривень. Чи будуть у нас ресурси відновити ці ліси? Я думаю, не скоро. Тому штучні ліси ми точно втратили», — пояснив Олег Деркач. 

Цю думку також підтримує науковий співробітник нацпарку «Білобережжя Святослава» Євген Касьянов. Але вважає, що окремі ділянки Кінбурну все ж можна заліснювати, однак робити це треба «дуже ретельно» і не раніше, ніж через 5-10 років.

«Тоді ми вже будемо мати уявлення про те, які території мають більшу природоохоронну цінність і на яких територіях є шанс впроваджувати заліснення, — пояснив він.

Керівник напряму «Ліси» у Всесвітньому фонді природи WWF Михайло Богомаз каже, що повертати штучні ліси немає сенсу, оскільки «в умовах зміни клімату вони будуть абсолютно непристосовані».

«Це буде просто закопування грошей у пісок. За будь-яким сценарієм це абсолютно безперспективно і науково вже не потрібно.

Кінбурнська коса — це, в першу чергу, степова та морська екосистема. А природні ліси, які там є, нікуди не дінуться — вони самі відновляться», — пояснив Михайло Богомаз. 

Краще рішення — дати природі спокій?

Починаючи розповідь про відновлення Кінбурнської коси еколог Олег Деркач обнадійливо каже: «Ці піщані арени дуже своєрідні, мають свою специфічну флору і фауну. Їх потенціал для самовідновлення дуже великий». 

Найкраще рішення для відновлення Кінбурнської коси — не втручатися у цей процес і дати природі зробити це самостійно, додав він. 

«Треба дати природі спокій і час, вона відновиться. Але, звичайно, якщо припиняться військові дії. Людей там майже немає. Через замінування швидко туди ніхто не повернеться. Тому я думаю, що природа швидко почне відновлюватися», — припускає еколог.

Територія Кінбурнської коси, довоєнний час

На відновлення флори Кінбурнської коси «потрібні десятиліття», каже Олег Деркач.

«Це стосується природних лісів, піщаного степу, природних гайків. Мається на увазі осикові, березові, дубові гайки, які є природними», — додав він. 

Наприклад, поле орхідей здатне самовідновлюватися через декілька років після пожеж, каже працівник нацпарку Євген Касьянов. 

«Як правило, для орхідних, після пожежі протягом 4-6 років спостерігається дуже велике збільшення і чисельності, і рясності орхідей», — уточнив він.

Що таке «біотехнічні заходи» та як вони можуть допомогти відновити природу?  

Допомогти природі відновлюватися швидше можуть біотехнічні заходи, каже еколог Олег Деркач. Якщо казати просто, то це процес, за якого людина допомагає природі пришвидшити її самовідновлення.

Для Кінбурнської коси це означає, наприклад, створення штучних гніздівель для птахів.

«Можна створити умови, безпечні для гніздування птахів з високою ймовірністю виведення пташенят і швидко відновити популяцію цих птахів. Це можливо. Тому що, дивіться, на решті території вони гніздяться, але там вони доступні хижакам і витоптуються худобою», — пояснив еколог.

Птахи на Кінбурнській косі, фото: Максим Яковлєв

Він навів приклад, як ще до повномасштабної війни за допомоги біотехнічних заходів вдалося повернути рожевого пелікана. 

«Ми відновили коропові озера на Кінбурні, прокопали протоку, з'єднали з Дніпро-Бузьким лиманом. Туди почала заходити риба, а коли її накопичилось багато, там з'явилися колонії птахів і туди почали літати пелікани. Частина пеліканів, яким вже ставало тісно на Дунаї, прилетіла сюди до нас. Тобто ми створили такі штучні умови з відтворення пелікана рожевого», — пояснив Олег Деркач.

Еколог також загадав приклад Одеської області, де зараз спеціалісти Rewilding Ukraine повертають тварин до Тарутинського степу. Головне правило у цьому випадку – оселяти тільки ті види, що раніше жили у цій природі: ланей, куланів, хом'яків, бабаків. Передбачається, що повернення до місцевості притаманних їй тварин сприятиме відновленню.

«Ми повертаємо крупних тварин, які підтримують ландшафт. Наприклад, в 1990-х роках були майже повністю знищені олені у дельті Дунаю, і через це відбулося катастрофічне знищення луків. Виявилося, що луки підтримують великі травоїдні. А немає луків — нема і птахів, які там колись мешкали. Відбувається такий каскадний ефект. Тож зараз ми повертаємо тварин до степу і спостерігаємо, як їх присутність впливає на степ», — розповів виконавчий директор Rewilding Ukraine Михайло Нестеренко.

Але перед тим, як впроваджувати біотехнічні заходи, потрібно розуміти кінцеву мету, акцентує еколог Олег Деркач. У випадку Кінбурнської коси — допомагати відновлюватись тим ділянкам, які є природними і звичними для цієї заповідної зони.

«Потрібно надати пріоритети, скажімо, відновленню водно-болотних гугліть, лісових гайків, природних степових ділянок, піщано-степових ділянок, природних гайків», — каже Олег Деркач. 

Однак ці рішення зможуть працювати лише після деокупації території та її детального вивчення, каже еколог. 

«Зараз ми достеменно не знаємо, що там відбувається. Ми всі використовуємо космознімки, дистанційні методи вивчення території, але ніщо не замінить польові дослідження», — додав Олег Деркач. 

Чи є подібні приклади відновлення у світі? 

Досвід Мозамбіку: активне відродження через міжнародні інвестиції

Майже 30 років тривала громадянська війна у Мозамбіку — країні на південному сході Африки. Браконьєрство та військові дії там понівечили екосистему. Як наслідок — парк Горонгоза втратив 90% великих ссавців, а територію засмітили нерозірвані боєприпаси.

Відновлення цієї території почали лише через дванадцять років. У 2004 році уряд Мозамбіку та Американська фондова ініціатива «Carr Foundation» розпочали спільний проєкт із відновлення цієї території. У відновлення вклали більше 100 мільйонів доларів донорських коштів.

Парк Горонгоза, фото: Associated Press

Цей процес відбувався у декілька етапів:

• Реінтродукція тварин, включно з буйволами, слонами, зебрами, гієнами, левами, дикими собаками, леопардами. Популяція великих ссавців зросла в десятки разів — від менш ніж 10 тисяч до понад 100 тисяч.
• Антибраконьєрська діяльність: тренінги рейнджерів, зниження браконьєрства на 72%.
• Соціальні програми: парк надає роботу понад 1800 людям, фінансує школи, медицину, підтримує турагентства, вирощування кави, бджільництво. Там збудували біолабораторію Вілсона для наукових досліджень.

Ці заходи допомогли парку Горонгоза знову стати багатою на біорізноманіття територією — з левами, гієнами, дикою собакою та іншими.

Екологічне відновлення Боснії

Ще один приклад — відновлення природи у Боснії. Після війни 1992–1995 років країна опинилась однією з найбільш замінованих у Європі — понад 4,2 тисячі квадратних кілометрів територій були небезпечні через міни.

Після завершення війни почався процес розмінування територій, його фінансували міжнародні донори. Це дозволило громадам повернути доступ до лісів, полів, туристичних і сільськогосподарських ресурсів.

Масове поховання на скелях гори Власич у Сербії, де було скоєно масове вбивство в 1992 році. Фото: BIRN

З відновленням заповідних територій допомагали міжнародні донори: Глобальний екологічний фонд та Продовольча та сільськогосподарська організація ООН. 

Там висаджували дерева, залучали місцевих рейнджерів, створювали екотуризм, надавали малі гранти громадам для підприємництва. А також — запроваджували програми з лісовідновлення і відновлення деградованих земель, зосереджуючись на землекористуванні та участі громад.

Такі дії допомогли відновити ліси, водні системи і розвивати локальні екотуристичні ініціативи. Як наслідок — зміцнити економічну та екологічну безпеку.

Звичайно, ідентичних Кінбурнській косі прикладів з відновленням заповідних територій у світі немає. Однак та невелика кількість повоєнного відновлення природи в інших країнах дає зрозуміти щонайменше дві речі:

• таке відновлення можливе, попри відмінність заповідних територій та їх різне географічне розташування.
• у повоєнному відновленні природи надважливим є міжнародна підтримка — як фінансова, так і стратегічна, яка дозволить розробити унікальні програми з відновлення та поступово відновлювати ці заповідні зони. 

Територія Кінбурнської коси, довоєнний час

Наразі важко сказати напевно, як саме триватиме відновлення Кінбурнської коси. Однак у цьому питанні варто покладатися на думку експертів, які кажуть, що найкраще рішення — дати природі Кінбурнської коси час на самовідновлення та підсилювати цей ефект біотехнічними заходами. Але це стане можливим лише після її деокупації та принаймні часткового розмінування.

Водночас для того, аби відновлювати заповідну зону, треба розуміти, яких тварин та яку рослинність треба повертати. Наразі влада не приділяє такої уваги цьому процесу, що цілком зрозуміло, зважаючи, що ця територія окупована і доступу до неї немає. Однак у майбутньому все ж має бути документ, який чітко визначатиме план відновлення заповідного Кінбурна. 

Юлія Бойченко, «МикВісті»

Матеріал створено за підтримки Міжнародної програми розвитку комунікації ЮНЕСКО. Використані позначення та матеріали, викладені в цій публікації, не є вираженням позиції ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або діяльності їх відповідних органів управління, а також щодо їх ліній розмежування або кордонів. Відповідальність за погляди та думки, висловлені в цій публікації, несуть автори. Їхня точка зору може не співпадати з офіційною позицією ЮНЕСКО і не накладає на Організацію жодних зобов'язань.