«Це була гра у російську рулетку. І я не знав, чи вийду живим». Історії жителів Снігурівки, переживших катування в окупації

Місто Снігурівка, 2025 рік. Фото: «МикВісті»

Три роки тому українським військовим вдалось вибити з невеликого містечка на Миколаївщині, Снігурівки, російську армію. Про часи окупації тут говорять вкрай рідко. Наслідки перебування тут росіян для самих снігурівчан — це болюча тема. А злочини російської армії — надчутливе питання. Люди не бажають згадувати ані полон, ані погрози, ані місця, де їх тримали. І повертались з яких не всі. Але про це воліють мовчати. І їх мовчання — частина цієї історії.

Кореспондентка «МикВісті» поспілкувалась з тими, погодився розповісти про пережите у підконтрольній армії РФ Снігурівці.

«Говорити на камеру з журналістами? Та чоловік в житті на це не погодиться, навіть не просіть про це, — відповідає на наше прохання жителька Снігурівки Катерина (імʼя змінено). — Так, він був у окупації, вони приходили до нього, забирали кілька разів. Але говорити з вами про це він точно не буде».

Реклама

З дружиною одного з героїв цього репортажу ми познайомились випадково. Жінка довго вагалась і сумнівалась, чи захоче чоловік розповідати про пережите. Але після пів години роздумів здалась і протягнула аркуш із номером: «Подзвоніть йому, я його попередила».

«По мене приходили чотири рази»: історія Володимира

Коли росіяни дислокувались у Снігурівці, людей «на яму» або «на підвал» забирали за звʼязок із ЗСУ, членів родин військових, які були в АТО, за політичні погляди, а часто — за відсутності будь-яких причин для цього. Просто, «бо щось не сподобалось», розповідає чоловік Катерини. Володимир (імʼя змінено) поділився, що йому важко і боляче згадувати той час, але на розмову погодився.

Речі, залишені деінде російськими військовими. Фото: «МикВісті»

«За весь час по мене приходили 4 рази. Останній раз мене перенаправили аж у Голу Пристань. Це було під час контрнаступу, здається, вересень. Наші почали накривати Херсон, а я там у камері сидів, і вони мене разом з усіма перевезли туди, я не мав там бути. На тій камері сиділи якісь партизани, військові, а я цивільна людина. Ми опинились у якомусь пансіонаті. Близько 200 людей сиділи у полоні», — згадує чоловік.

Чоловік каже, що містян часто забирали, бо у росіян відбувалась ротація. ФСБ змінювалась на контррозвідку, заходили нові військові, а це означало, що по тих, хто є у списках, прийдуть знову. 

«Русская рулетка. Кожен раз з думкою, а що зараз, відпустять чи не відпустять? Після кожного повертався, тижня два приходив у себе. Звісно, ці наслідки я відчуваю на собі й зараз. Мене сильно били в області живота, тепер є проблеми з нирками. Лікуюсь, куди я дінусь…, — посміхаючись, каже Володимир. — Але я за себе не боявся, за дружину — звісно. Мене поки не було, вона зі своїми подружками, знайомими тягала зброю з одного на інше місце, щось ховали, комусь допомагали. А росіяни про це навіть не питали. Тобто, що я реально знав і володів інформацією, вони навіть не заїкались про це».

Володимир згадує, що опинившись на окупованій Херсонщині, здавалось, що його вже перевезли або у Донецьк, або у Крим. Встановивши особу чоловіка, самі росіяни не розуміли, як він опинився серед полонених.

«Вони мені кажуть: «Що ти тут робиш?», а я не знав, що казати. Конкретно там, я їх не цікавив. Вони мене вивезли на трасу звʼязаним і викинули з КАМАЗу на окружній дорозі. Хлопці їхали на Снігурівку з Копані, впізнали мене по футболці, вони мене підібрали. Тепер це моя щаслива футболка».

«За 8 місяців у моєму домі було 20 обшуків»

На розмову без «масок» з нами погодився лише Віталій Лященко. Син чоловіка на початку військової агресії вступив у територіальну оборону, про що було відомо і російським військовим, які мали відповідні «списки».

Віталій Лященко, житель міста, який допомагав при евакуації місцевих. Фото: «МикВісті»

«Возив я нашим пацанам і солярку, і шипи, допомагав, чим міг. Тому і прийшли. Це був якийсь полковник ФСБ, я не знаю ні позивного, нічого. Він один світить обличчям, всі інші — «черепашки-ніндзя», всі у масках. І от приходили вони до мене дуже багато, а забрали всього лише раз».

Чоловік згадує, що затримали його після третього обшуку будинку і повезли на «підвал» — катівню, яку облаштували у місцевому відділку поліції. Тоді вони шукали сина Віталія. 

«Вони мене забрали, чепчик на голову начепили, біля мене бійця поставили, щоб я не втік, і повезли на райвідділок. Питали, де син, збирали всю інформацію, хто його товариші. Ну, ФСБшна тема», — згадує він. 

Відпустили росіяни його за 4 години. Коли він повернувся, то дізнався, що син планував йти здаватись, щоб звільнили батька:

«Він хотів йти до них здаватись. А його мати не пустила. І коли я повернувся і дізнався про це, кажу: «Ти шо, дурний? Тебе шукають, не мене. Мені по зубам надають, та й все, а тебе вбʼють одразу».

Лише у кінці березня 2022 року Віталій Лященко забрав свого сина та ще декількох хлопців, які допомагали ТРО, і вивіз їх у напрямку до Нового Буга, і повернувся у місто.

Весь період його знаходження у Снігурівці, російські військові зупиняли його на блокпостах, перевіряли автівку і перепитували один одного «Тут батько Лященка, він нам потрібен чи відпускаємо?». І лише у жовтні 2022 року, коли в місті не було ані Росгвардії, ані ФСБ, це закінчилось.

Ці історії — лише дві з безлічі постраждалих від російських військових, розповідає Дмитро Шалабода, начальник відділу протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту Миколаївської обласної прокуратури.

Начальник відділу протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту Миколаївської обласної прокуратури Дмитро Шалабода. Фото: «МикВісті»

На момент звільнення Снігурівського району у листопаді 2022 року правоохоронці виявили щонайменше два місця утримання людей. Однак точну кількість тих, хто пройшов через катування, досі встановити важко — не всі мають сили чи бажання говорити про пережите. Прокурор додає: іноді розповіді жертв стають відомими лише через багато місяців, або ж — ніколи.

«Сьогодні кожен свідок чи постраждалий, який наважується говорити — це для нас не просто розповідає свою історію. Він документує злочин у першу чергу. Переважно катувань в окупації зазнавали люди, які брали участь в антитерористичній операції на сході України, громадські активісти, які не боялися висловлювати свою проукраїнську позицію, працівники правоохоронних органів (у тому числі колишні), які через різні обставини не змогли своєчасно евакуюватись на територію, контрольовану Україною тощо. Зараз у Єдиному реєстрі досудових розслідувань зареєстровано понад 30 кримінальних проваджень за такими фактами», — розповідає Дмитро Шалабода.

Катівня в Снігурівці: як виглядає місце утримання зараз

Нам вдалось побувати на території однієї з катівень у Снігурівці. Це колишній розбомблений райвідділ, в якому дислокувались росіяни. У приміщенні, яке використовували для утримання та катування цивільних, абсолютна тиша. 

Зруйнована атаками військових будівля райвідділку, де перебували росіяни. Фото: «МикВісті»

Будівлі з обдертими стінами, на яких і досі видно написані фарбою рашистські «Z», «За побєду», «1941–1945». Всередині все розтрощене, вікна розбиті, а в кутках — пляшки, відра, уламки меблів. Будівля в такому стані з 2022 року і що з нею буде далі, у влади поки відповіді немає.

Написи всередині будівлі, які лишали по собі російські окупанти. Фото: «МикВісті»

Написи всередині будівлі, які лишали по собі російські окупанти. Фото: «МикВісті»

Написи всередині будівлі, які лишали по собі російські окупанти. Фото: «МикВісті»

По сьогодні прокуратура активно продовжує працювати над притягненням винних до відповідальності, однак часто складно навіть встановити особу злочинця. додає прокурор Дмитро Шалабода.

Над цим Миколаївська обласна прокуратура активно співпрацює з міжнародними організаціями – розслідувачами воєнних злочинів росіян, які окрім консультацій придбають за кошти донорів необхідні для доказування у конкретному кримінальному провадженні супутникові знімки місцевості, на яких в конкретний час зафіксовані на пускових рубежах відповідна техніка збройних сил РФ. Крім того, залучаються експерти, які були членами трибуналів з розслідування воєнних злочинів у інших країнах, які надають відповідні висновки та рекомендації, діляться практикою міжнародних судових інстанцій та напрацюваннями правоохоронних органів у цій сфері.

Зокрема прокурори відділу обласної прокуратури тісно співпрацюють з представниками мобільних груп правосуддя Global Rights Compliance. Про це у інтервʼю «МикВісті» розповідав і королівський адвокат, президент фундації Вейн Джордаш. Спеціалісти допомагають у консультуванні з питань міжнародного гуманітарного права та права прав людини, використанні розвідувальних даних з відкритих джерел (OSINT) для посилення збору доказів та наданні спеціалізованої експертизи для посилення місцевих зусиль щодо побудови справ проти винних у злочинах, особливо на рівні політичного та військового керівництва.

Правоохоронці у Снігурівці фіксують наслідки військової агресії. Фото: Миколаївська обласна прокуратура

Станом на 2025 рік завдяки цій спільній роботі повідомлено про підозру 22 особам у 19 провадженнях, до суду скеровано 15 обвинувальних актів стосовно 22 осіб. Судами Миколаївської області ухвалено 5 обвинувальних вироків відносно 6 осіб.

Але попри зусилля правоохоронців, реальне покарання винних — це довгий і надскладний шлях. Багатьох російських військових, причетних до катувань, затримати фізично неможливо. Ті ж хто пережив це на собі, залишається зі своєю травмою всередині. Люди «зшили» себе самі: мовчанням, роботою, побутом. 

І Володимир, і Віталій, і ще безліч українців, хто опинився обличчям перед російським миром, продовжують жити життям, яке було вкрадене війною. Але минуле біля них. Воно лишається в спогадах, зруйнованих будівлях, у тілі, яке досі лікує лікар або у футболці, яку не наважуються викинути. Історії, які пережили ці люди, — це свідчення не лише про жорстокість окупантів, а й про силу тих, хто вижив. І про їх мовчання, яке має мати голос.

Аліса Мелік-Адамян, «МикВісті»