«Кіт Микита»: історія малого бізнесу, що народився з пам’яті та любові

У центрі Миколаєва з’явилася невелика, але дуже особлива локація — кафе, яке поєднує каву, пам’ять та соціальний проєкт. Його власниця, молода жінка, втратила чоловіка під час війни, і саме на його честь вона створила це місце.

Свою історію власниця кавʼярні Марина Музика розповіла «МикВісті», зокрема про те, як вибір приміщення став справжнім знаком долі: серед безладу після попередньої чебуречної вона помітила маленький намальований котик на вікні, який став символом правильності рішення.

Вибір локації та намальований «військовий котик» на вікні

Молода миколаївська підприємиця розповіла, що ідея кав’ярні «Кіт Микита» виникла ще тоді, коли вона планувала майбутнє разом зі своїм чоловіком — військовим бригади, яка базувалася на Вінниччині. Подружжя мріяло відкрити власний невеликий заклад і навіть пропрацьовувало меню. Але незабаром після початку повномасштабного вторгнення жінка втратила чоловіка. До бізнесу вона повернулася, коли зібралася з силами та усвідомила, що хоче втілити їхню спільну мрію.

Коли настав момент обирати площу під майбутню кав’ярню, підприємниця мала два варіанти. Спочатку вона схилялася до іншого приміщення, однак ситуація склалася інакше. Вона згадує, що напередодні мала підписувати договір оренди, але просила подумки у чоловіка підказки. Єдине, що збереглося там після попередніх орендарів, — маленький намальований «військовий котик» у вікні, який ще більше закріпив відчуття правильності вибору.

— У мене було два варіанти: це приміщення і ще одне — біля Водопровідної. Коли я вперше зайшла сюди, тут був повний безлад після чебуречної. Єдине, що виглядало нормально, — маленький військовий котик на вікні. Я тоді навіть більше схилялася до іншого місця. Цей заклад ми колись планували відкривати разом із чоловіком. Після його загибелі минув час, і я вирішила, що все ж відкрию кав’ярню. Напередодні я вже мала підписувати договір на інше приміщення. Лягла спати й попросила його подумки підказати. Прокинулась — нічого не наснилось. А вранці рієлтор повідомила, що саме це приміщення знову стало доступним і повністю підходить під мої умови. Тоді я й подумала: мабуть, Діма таки підказав. Якщо натяк із котиком я пропустила, то хоч так, – каже Марина Музика.

Приміщення, за її словами, було в жахливому стані, раніше там працювала чебуречна. Вона разом із друзями кілька тижнів відмивала, перефарбовувала стіни, приводила все до ладу. Усе робили власними силами. Жінка тоді ще працювала в школі, де була асистенткою вчительки для дитини з інклюзією, тому дні поєднувала між навчальним закладом і ремонтом майбутньої кав’ярні.

— Ми планували відкрити саме кав’ярню. Ще до війни продумували концепцію і навіть меню — і в результаті заклад вийшов саме таким, як ми тоді уявляли. Ремонт ми робили своїми силами — я і друзі. Десь за пару тижнів усе відмили, перефарбували стіни, розмалювали. Роботи було багато, але нам вдалось.. Складно насамперед тому, що я й досі працюю в школі. Раніше була вчителькою, але зрозуміла, що так не встигатиму, і директор запропонував перейти на посаду асистента вчителя. Я працюю з інклюзивною дитиною: пів дня — у школі, пів дня — у кав’ярні. Тому навантаження велике, – розповідає Марина Музика.

Назву — «Кіт Микита» — обрали на честь чоловіка. «Микита» був його позивним. В підрозділі його часто порівнювали з котом за вміння орієнтуватися у темряві й помічати розтяжки. Тому символіка в закладі — не випадкова.

— А кіт теж пов’язаний із ним: він завжди називав мене «киця», був дуже тактильним, постійно поруч, – згадує Марина Музика.

«Бувають дні, коли виходимо в нуль, але в мінус я ще не працювала»

Кав’ярня відкрилася 15 червня цього року і працює вже пів року. Підприємниця каже, що за цей час бізнес тримається: бувають періоди кращих заробітків, бувають дні, коли виходить «у нуль», але в збиток вона ще не працювала. Найскладнішим називає стрімкі зміни цін — від молока і яєць до сиропів і десертів. Пояснює, що намагається утримувати меню доступним, але собівартість зростає постійно.

Жінка не подавалася на гранти і поки не планує цього робити, хоча визнає, що багатьом підприємцям така підтримка допомогла б. Каже, що не хоче отримувати гроші лише тому, що є вдовою військового, і прагне розвиватися власними силами.

— Щодо грантів — я їх не отримувала. І свідомо не подавалася. Я працюю, і Діма завжди багато працював. Я не хочу брати гроші лише тому, що я вдова. Зараз справді є багато програм для розвитку малого бізнесу, щоб зробити ривок, купити обладнання. Але поки вирішила рухатися власними силами. Якщо в майбутньому відкриватиму щось ще — можливо, вже подамся. Я, наприклад, хотіла б спробувати відкрити заклад в Одесі. Думаю, могла б жити на два міста — не так уже й далеко. Хоча це, звичайно, непросто, – розповідає Марина Музика.

У меню кав’ярні є позиції, які подружжя продумувало разом. Зокрема, вафлі, кавові напої та галета — улюблена страва чоловіка. Інші десерти, сезонні напої, лимонади й популярний бабл-ті додавалися поступово. Власниця зізнається, що до відкриття бабл-ті навіть не куштувала, але відразу включила його в асортимент, і напій став одним із «літніх хітів».

— У меню є позиції, які напряму пов’язані з моїм чоловіком. Наприклад, бельгійські вафлі — саме через них ми взагалі загорілися ідеєю відкрити кав’ярню. На той момент у Миколаєві такого не було, і ми вирішили, що це могла б бути наша «фішка». Також від нього — більшість кавових напоїв і галета, він її дуже любив. А вже всі десерти, сезонні напої, гарбузові позиції — це мої додатки. Я дивлюся, що популярне, що людям подобається, куштую сама і поступово вводжу в меню. Багато цього з’явилося вже після відкриття. А от бабл-ті був із першого дня. Причому Діма його, здається, так і не спробував. Я теж майже не пила — лише раз у Вінниці. Але потім, коли відкрилася, влітку він мене дуже «зайшов» — освіжає просто ідеально», – каже власниця кавʼярні.

Після відкриття люди почали цікавитися історією закладу. Відвідувачі розглядають фотографії на стінах, звертають увагу на військові нагороди. Дехто запитує, чи вони справжні. Жінка пояснює, що всі нагороди — її чоловіка, який воював із 2017 по 2020 рік, а після повномасштабного вторгнення повернувся у стрій. Він загинув 1 липня 2024 року під час бойових дій. Серед нагород є Орден «За мужність» ІІІ ступеня, отриманий за звільнення Любомирівки.

— Після штурму Любомирівки він повернувся, і ми почали спілкуватися наступного дня. Власне, з цього все й почалося. Познайомилися ми зовсім буденно. Він орендував квартиру в будинку, де я жила. Мені тоді було страшнувато ночувати самій, тож я переїхала до подруги — вона жила неподалік, у великій трикімнатній квартирі на третьому поверсі. А моя квартира стояла порожньою — тільки мій кіт там залишався, я приходила його годувати. У подруги чоловік був із того ж села, де на той час стояла група Діми. Їм терміново потрібне було житло в Миколаєві, бо їхня хата постраждала від обстрілів. Вони спитали, чи можна здати квартиру, і так група Діми заїхала. Звідти й почалося наше спілкування.

Так, це було у 2022 році. Багато хто думає, що ми були разом роками — мабуть, через те, що почуття було дуже сильним. Війна мені його подарувала, і війна ж у мене його забрала. На жаль, так сталося не тільки зі мною — вона забрала дуже багатьох, – розповідає історію знайомства Марина з її чоловіком Дмитром Музикою.

Кав’ярня, що стала простором підтримки

Підприємниця каже, що кав’ярня поступово стала місцем зустрічей людей, пов’язаних із війною: родин військових, знайомих, побратимів чоловіка. Вона щонеділі бере участь мітингах за військовополоненими й зазначає, що в ці дні до закладу заходить особливо багато людей — хтось просто випити кави, хтось поговорити, хтось знайти підтримку.

— Сюди також приходять побратими. Дружина одного з них теж приїжджала — навіть допомагала оформлювати приміщення перед відкриттям. Потім, коли ми вже запустилися, приїхав і сам побратим. Ще один, який живе в Миколаєві, заходить частіше. Дехто просто пише, підтримує словом. Також я кожну неділю не завжди встигаю на акції підтримки військовополонених, але завжди виходжу з прапором на хвилину мовчання. Потім до нас заходять люди, які не змогли бути на заході. Багато моїх знайомих, у яких загинули рідні або вони в полоні, теж стали постійними відвідувачами. Раніше ми не були знайомі, а тепер вони приходять щотижня. Хотілося б, щоб наше кафе стало місцем зустрічі родин військовополонених і військових — і по суті воно вже таким стало, – каже Марина Музика.

Жінка не приховує, що переживала важкі моменти після втрати чоловіка, але бажання закрити кав’ярню в неї не виникало. Каже, що чоловік був людиною, яка завжди йшла вперед, навіть якщо щось не виходило. Вона згадує його фразу: «я в тебе вірю», і зізнається, що інколи ніби чує її, коли стає важко. Це допомагає рухатися далі.

— У мене чоловік завжди рухався тільки вперед, навіть якщо щось не виходило. Він завжди пробував знову і знову — три рази, десять разів, і на одинадцятому обов’язково виходило. Я дивилася на нього і пам’ятала, як він завжди мені казав: «Ти ж у мене розумашка, я в тебе вірю, давай». Він ніколи не говорив різко — завжди м’яко, підтримував вірою. І коли щось не виходило, я чула його слова: «Я в тебе вірю, давай, завтра точно вийде». Жити й кидати все — такого варіанту навіть не було, – каже Марина Музика.

У кав’ярні працюють четверо людей, які поєднують функції бариста й офіціантів. Радіють динаміці: бувають дуже тихі дні, але бувають дні, коли «не присісти».

Підприємниця говорить, що хотіла створити простір, де люди відчували б атмосферу пам’яті, вдячності й патріотичного настрою. Для неї важливо, аби відвідувачі розуміли, завдяки кому сьогодні можуть просто зайти й випити кави.

— По-перше, хотілося, щоб люди усвідомлювали, завдяки кому ми можемо зайти й просто випити каву. Звичайно, тут є пам’ять про мого чоловіка. І загалом — патріотичний настрій, адже кафе оформлене у відповідному стилі, щоб нагадувати людям, де ми живемо, якою мовою спілкуємося та що для нас важливо, – додає Марина Музика.

Вона каже, що навіть попри війну розвитку потрібно не зупинятися: життя триває, інакше люди втратять сили боротися. Додає, що під час підготовки до відкриття чоловік наснився їй лише раз — за день чи два до старту роботи. Уві сні обіймав її мовчки, і вона сприйняла це як підтвердження, що рухається правильним шляхом.

— Треба жити далі, що ж робити? Таке життя під час війни. Якщо зараз підемо в депресію і будемо плакати 24/7, сил боротися не стане. Треба рухатися далі. Бувають сни, коли близькі приходять до нас у сновидіннях. Наприклад, за день чи два до відкриття кафе мені приснився чоловік. Моя подруга вже приїхала допомагати. Він обіймав мене ззаду і цілував. Я прокинулася і зрозуміла: все правильно, я зробила правильний вибір. Це був ніби знак, що все добре, – каже Марина Музика.

Попереду в неї багато планів, але всі вони — із думкою про чоловіка, з якого почалася мрія про власну кав’ярню.