«Відстань між військовим і розробником — один дзвінок»: нардеп Копитін про ОПК майбутнього

Народний депутат України Ігор Копитін. Фото: пресслужба політика

Україна досі значною мірою залежить від зброї партнерів, але водночас дедалі більше виробляє її сама.

Поговорили з народним депутатом, головою підкомітету ВР з питань оборонної промисловості та технічної модернізації Ігорем Копитіним про український ОПК, технологічну гонку та те, як воєнний досвід може стати нашою перевагою після війни.

Українська зброя: від необхідності до сили

Реклама

— Ще кілька років тому ми говорили переважно про те, яку зброю Україні дадуть партнери. Сьогодні значну частину того, що потрібно фронту, Україна виробляє сама. Ми вже можемо говорити про оборонну промисловість як про одну з майбутніх базових галузей української економіки — поруч з агросектором чи ІТ?

— Я думаю, що вже треба про це говорити. Причому не лише як про перспективу після війни. До великої війни український оборонний сектор був доволі закритим середовищем. Сьогодні це тисячі розробників, інженерів, виробників, технологічних команд. З'явилася величезна кількість приватних компаній. І найважливіше — з'явився продукт, який пройшов найжорсткішу перевірку з усіх можливих.

— Ви маєте на увазі фронт?

— Саме так. У світі можна провести десятки полігонних випробувань, зробити прекрасну презентацію. Але є дуже проста річ: як ця система поводиться, коли проти неї працює реальний противник — РЕБ, ППО, розвідка, інші дрони? В Україні відповідь на це питання отримують щодня.

Тому я б навіть не ставив питання, чи може ОПК стати великою галуззю української економіки. Він уже нею стає. Питання інше: чи зможемо ми не втратити цей шанс? Тому що недостатньо винайти хороший дрон. Треба побудувати підприємство, знайти фінансування, масштабувати виробництво, захистити його, забезпечити комплектуючими, дати довгі контракти. А потім вийти з цим продуктом на міжнародний ринок. І от тут уже починається робота держави.

— Можливо, наша головна перевага взагалі не в конкретній зброї, а у швидкості, з якою ми її змінюємо?

— Абсолютно. Я б узагалі дуже обережно говорив: ось ми створили якусь суперзброю – і тепер маємо перевагу. У сучасній війні така перевага може жити дуже недовго. З'являється ефективне рішення – противник його вивчає. Змінює частоти, ставить новий РЕБ, перебудовує тактику. Ми відповідаємо. Потім відповідають вони. Це постійний технологічний двобій.

— Тобто сьогодні зброя морально старіє швидше, ніж ми звикли думати?

— Набагато швидше. Особливо все, що пов'язано з безпілотними системами, зв'язком, РЕБ, програмним забезпеченням. І ось тут Україна справді має дуже серйозну перевагу – відстань між військовим, який використовує систему на фронті, і людиною, яка її конструює, у нас іноді буквально один телефонний дзвінок.

Військовий каже: тут проблема, тут нас уже навчилися глушити, тут треба інша частота, тут потрібна інша дальність. Виробник змінює рішення. Нова версія повертається на фронт. Цей цикл у нас може займати тижні, а іноді й дні.

— Україну зараз часто називають «лабораторією сучасної війни»...

— Мені, до речі, теж не дуже подобається це визначення. Бо лабораторія – це стерильне приміщення, де можна зупинити експеримент і піти додому. У нас немає такої можливості.

За кожною технологією, про яку сьогодні із захопленням говорять на міжнародних оборонних виставках, стоїть дуже конкретна причина її появи. Треба було зупинити російський танк. Дістати ціль далеко за лінією фронту. Захистити місто від «Шахедів». Вивести людей із небезпечної ділянки. Зберегти життя військового. Тобто ми не обирали стати майданчиком для технологічної революції у військовій справі. Нас до цього змусили.

— Але тепер цей досвід уже є. Що з ним робити?

— Ми заплатили за цей досвід страшну ціну. І було б великою помилкою після війни сказати: добре, тепер повертаємося до того, як усе працювало раніше. Не повернемося. Та й світ уже не повернеться.

Тому наше завдання — зберегти людей, команди, виробництва, інженерні школи. Захистити інтелектуальну власність. Залучити інвестиції. Створювати спільні підприємства з партнерами. І головне – залишити центр цих компетенцій в Україні.

— Тобто фактично конвертувати воєнний досвід у силу держави?

— Так. Але я б сказав трохи інакше: ми маємо зробити так, щоб цей надзвичайно дорого оплачений досвід працював на безпеку наступних поколінь українців. Якщо через десять чи двадцять років потенційний агресор знатиме, що Україна здатна сама виробляти мільйони безпілотних систем, далекобійні засоби, роботизовані комплекси, системи РЕБ, що за нами стоять спільні виробництва з європейськими партнерами, — це вже зовсім інша ціна рішення напасти на Україну. І, можливо, найкращою українською зброєю майбутнього стане та, яку нам не доведеться застосовувати.